Почну з термінологічної незручності, бо без неї далі буде плутанина. «Високофункціональний аутизм» — це побутовий, а не діагностичний термін. У сучасній класифікації немає ні «аутизму Аспергера», ні градації на «високо-» і «низькофункціональних»: є розлад аутистичного спектра з рівнями підтримки. Але словосполучення живе, бо описує впізнаване: людину, яка говорить, працює, має стосунки, зовні справляється і при цьому влаштована інакше, ніж більшість навколо. У жінок ця «інакшість» дуже часто лишається непоміченою десятиліттями, тому що вона добре замаскована.
Чому жінок так довго не помічали
Діагностичні критерії аутизму будувались на хлопчиках. Класичний портрет — дитина, яка не дивиться в очі, вибудовує машинки в ряд, не цікавиться іншими дітьми, має вузьке технічне захоплення. Дівчата в цей портрет часто не влазять, тому що у них інші прояви.
Дівчинка з аутизмом може дивитися в очі, бо її навчили, що так треба. Може мати подругу, бо знайшла одну людину і трималась за неї. Її спеціальний інтерес може бути не про потяги, а про коней, книжки, певну співачку, психологію — теми, які соціально читаються як «нормальне дівчаче захоплення», а не як симптом. Вона тиха, старанна, зручна, і тому нікого не турбує.
У результаті дуже багато жінок доходять до розуміння свого аутизму вже дорослими: у тридцять, у сорок, іноді після того, як діагноз ставлять їхній дитині і мати раптом впізнає в описі себе.
Що таке маскування і чому воно так дорого коштує
Центральне поняття тут — маскування (в літературі camouflaging). Це набір стратегій, якими людина свідомо і несвідомо ховає свої аутистичні прояви, щоб виглядати «нормально». Дівчата й жінки маскуються значно частіше і значно якісніше за чоловіків, і це одна з головних причин, чому їх не видно.
Маскування виглядає буденно. Це коли ти заздалегідь репетируєш розмову, продумуєш, що скажеш, готуєш «сценарії» на випадок різних поворотів. Коли копіюєш міміку і жести інших людей, бо своя не зчитується як доречна. Коли змушуєш себе дивитися в очі, хоча це виснажує, і рахуєш подумки, скільки ще можна не відводити погляд. Коли після кожної соціальної взаємодії розбираєш її в голові годинами: чи правильно себе повела, чи не сказала зайвого, чи не здалась дивною.
Збоку це успішна, ввічлива, соціально адаптована жінка. Проте маскування виснажує, і виснажує сильно: багато жінок описують стан, який називають аутичним вигоранням — коли ресурс тримати фасад закінчується, і навички, які раніше давались через силу, просто перестають працювати.
Під якими масками аутизм ховається у жінок
Дуже часто до психолога така жінка приходить не з аутизмом. Вона приходить з тривожним розладом, з депресією, з розладом харчової поведінки, з вигоранням, з відчуттям, що з нею «щось фундаментально не так». І це не помилкові діагнози. Тривога і депресія у неї справді можуть бути, але вони часто вторинні: наслідок років життя в режимі, який не підходить твоїй нервовій системі.
Як це відчувається зсередини
Тут я перерахую не «симптоми з чекліста», а те, що жінки описують своїми словами, бо саме в цьому впізнавання зазвичай і трапляється.
Відчуття, що ти все життя грала роль людини, а не була собою. Що соціальні правила, які іншим даються самі собою, тобі доводилось вивчати як іноземну мову. Сенсорні речі, які інші не помічають: світло, яке ріже, тканина, яку неможливо носити, звук, від якого хочеться вийти з кімнати, декілька діалогів одночасно. Потреба у передбачуваності і важкість зі змінами планів. І це ще соромно озвучувати, бо звучить як капризність. Виснаження від спілкування, яке не залежить від того, наскільки ти любиш цих людей, — просто після певного часу тобі фізично треба побути на самоті, інакше система перевантажується.
І окремо — глибокі, поглинаючі захоплення. Не «хобі», а більше стани, у яких ти можеш перебувати годинами, забуваючи про час, їжу і все інше, і в яких тобі по-справжньому добре. У жінок ці інтереси часто соціально прийнятні, тому їх не сприймають як щось незвичне.
Навіщо взагалі діагноз, якщо ти дожила без нього
Резонне питання.
Справа в тому, що діагноз тут працює як оптика. Коли людина все життя пояснювала свою втому лінню, свою потребу в самоті — егоїзмом, свої труднощі в спілкуванні власною зіпсованістю, діагноз уперше дає інше пояснення: не «зі мною щось не так», а «моя нервова система влаштована інакше, і це має назву».
Одразу чесно: терапія не робить з аутичної людини неаутичну і не ставить собі такої мети. Тут нема чого «виправляти» — є нервова система, яка працює певним чином.
Формального «лікування аутизму» немає, бо це, повторюсь, не хвороба, але є робота з наслідками: з тривогою і депресією, які наросли зверху, з вигоранням, з навичками, які дозволяють менше маскуватись і витрачати менше ресурсу. І є просто полегшення від того, що картина нарешті склалась.